Жила-була в одному українському селі маленька дівчинка Марічка. Найбільше у світі вона любила слухати бабусині казки та розглядати стару скриню, що стояла біля вікна. У тій скрині зберігалося справжнє диво — вишиванки.
Одного вечора бабуся відкрила скриню й дістала біленьку сорочку, вишиту червоними та чорними нитками.
— Це не просто сорочка, — усміхнулася бабуся. — У кожному хрестику живе любов, добро і сила нашого роду.
Марічка здивовано торкнулася рукавів.
— А хіба нитки можуть бути чарівними?
— Ще й як можуть, — відповіла бабуся. — Колись люди вірили: вишиванка оберігає від усього злого, дарує здоров’я та нагадує, хто ми є.
Уночі Марічці наснився дивний сон. Вона опинилася на квітучому полі, а поруч стояла сама Вишиванка — красива, білосніжна, з яскравими узорами.
— Добрий вечір, Марічко, — лагідно промовила Вишиванка. — Я мандрую Україною вже багато років. Бачила і радість, і смуток, але завжди допомагала людям пам’ятати своє серце.
— А чому на тобі різні узори? — запитала дівчинка.
— Бо кожен узор має своє значення. Калина — це краса й рідна земля. Дубове листя — сила. Квіти — радість. А червоні нитки символізують любов.
Раптом навколо здійнявся сильний вітер. Але Вишиванка розправила рукави, і вітер одразу стих.
— Бачиш? — усміхнулася вона. — Коли люди бережуть свої традиції, вони стають сильнішими.
Вранці Марічка прокинулася дуже щасливою. У День вишиванки вона вдягнула бабусину сорочку й побігла до садочка. Там усі діти були у вишиванках — маленьких, великих, кольорових і дуже красивих.
І здалося Марічці, що вся Україна цього дня стала схожою на великий вишитий рушник, де кожна людина — мов яскравий узор, сповнений добра, любові та надії.
А бабусина вишиванка ще довго зберігала тепло її маленьких долонь і тихенько нагадувала:
— Поки живе вишиванка — живе й душа народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар